Це був далекий 2005 рік.

11 років тому ми, сьогоднішні одинадцятикласники, стояли перед дверима цієї школи несміливі, маленькі, налякані, невпинно плачучи і вигукуючи слово „МАМА". Тоді ми ще не знали, що нас чекає у вирі бурхливого шкільного життя...

Та з кожним роком, знову й знову переступаючи поріг школи, ми дізнавались багато нового для себе... А вчителі вчили нас жити і бути людьми, а самі ми пізнавали ціну людяності, справжній дружбі і коханню. Разом ми пройшли багато. Були в нас і непорозуміння, і примирення, і дружна праця, і труднощі, і злети. І все це лише зміцнювало нас, додавало єдності, упевненості в тому, що у важку хвилину буде на кого покластися. І усі наші перемоги і поразки, проблеми і їх вирішення разом з нами переживали і дорогі батьки, і наші вчителі, для яких ми за цих одинадцять років стали рідними...  

...І ось ми уже підросли, дуже швидко промайнув час! Зараз згадуються наші досягнення, наші злети, і на фоні їх те, що видавалося колись глобальним, здається, дрібнішає… І, напевне, є переконання, що такими добрими, чуйними, щирими, ми стали лише завдяки школі. Саме тут розгледіли наш величезний потенціал і творчу душу. Тому цей період ми будемо згадувати впродовж усього життя. І навіть будучи старенькими і переглядаючи шкільні альбоми, ми витиратимемо непрохану сльозу щастя...

 А зараз ідемо із упевненістю,що коли буде сутужно, то затишні вогники шкільних вікон нагадуватимуть нам про себе, манитимуть і будуть раді обігріти своїм теплом…